Третій гуманітарний епізод
15.10.2014 16:14
Ідея визріла сама собою. На День Незалежності було кілька "зайвих" вихідних. Попередній досвід підказував, що супровід гуманітарки втомлива, але корисна справа. Тому інакше і бути не могло. Схід. На цей раз із ночівлею. 13-ий і 41-ий батальйони. Збиралася гарна компанія. Сергій Ясинський (без нього вже ніяк!), Олег Бузун, який уже супроводжував гуманітарку, Юрій Болоховець, Ігор Нагорний і п’ятеро вояків із першої танкової бригади та 13-го, які поверталися з відпусток. Тому вийшов цілий ескорт: два буси і легковик.
Везли багато провізії, яку зібрали у Крутах, у Великій Дорозі, у Талалаївці та інших селах. Броніславович знайшов контакти знайомих підприємців і ніжинська "Свобода" змогла придбати для вояків 25 пар берців, стільки ж гумових чобіт і 40 спальників всього за 2,5 тис. грн.! Дякую тобі, Сергію! Везли й особливу передачу – американський приціл, адаптований під АК, для 41-го батальйону. Кошти на нього зібрала громада церкви Всіх Святих у Ніжині. А ще було багато запасних частин до техніки, колеса, що забезпечили ніжинські аграрії, індивідуальні посилки. Був і особливий вантаж – дитячі малюнки, листи жінок до воїнів…
Збиралися на площі Франка, біля Замориша, що нині гордо носить ім'я Гоголя. Там трапилася розмова з кількома добре підвипившими міськими депутатами, які вважають себе "батьками" міста, що залишила неприємний осад. Переказувати її зміст – себе не поважати…
У переддень виїзду отець Сергій дав контакти місцевого волонтера, який брався супроводжувати нас по Луганщині. Скажу наперед, що Юрко, так звали аборигена, добряче нам допоміг.
Уже знайома нічна дорога до Харкова була без пригод. У місті заїхали на їхній знаний ринок Барабашово за спальниками. Забили ними буси і поїхали через Сватове у Старобільськ. Там нас чекав провідник. Зразу напався на нас, що даремно веземо продукти. Мовляв, у вояків всього вдосталь. Запропонував частину провіанту розвантажити у нього в дворі. Ми не піддалися і повністю завантажені поїхали в розташування 13-го батальйону і 1-ої танкової бригади.
Присутність Юрія спрощувала проїзд через блок-пости. Наш провідник мав папір від "Айдару", який засвідчував, що він займається волонтерством. І нас пропускали майже без перевірки. На одному з блок-постів міліціонер, який таки дорвався до вантажу, чемно попросив кілька комплектів форм. Дали. Уже ввечері Юра підморгнув мені: айдарівці забрали форму і провели виховну бесіду з прохачем. І промайнуло, як тінь: а хто просив забирати ту форму? Бо там, на війні, ділити хлопців на своїх і чужих – остання справа…
Розташування 1-ої танкової більше нагадувало кладовище розбитої техніки різного штибу – від кільканадцять разів переїханого танками легковика до розтрощених або розібраних бетерів та самохідних артустановок мого віку. Передали бійцям привіти, посилки та поїхали далі.
На дорозі сталися разючі зміни. Обабіч траси понівеченими ребрами світили залишки розбитої техніки. Випалена після "градів" земля і як знущання назви поселень: Щастя, Тепле…
13-ий зустрів радо. Хлопці розвантажили привезене. З'ясувалося, що провіант аж ніяк не зайвий. Уже мовчу про запасні частини до убитої ще до війни техніки. Бійці наперебій розказували про артобстріли, показували залишки реактивних снарядів, водили по табору.
Сходив у літній солдатський душ. Як на світ народився…
До Ніжина забрали аж 12-ох бійців, яким дали відпустки і поїхали до місця ночівлі у Старобільськ до нашого провідника. На трасі попереду побачили легковик. Зразу помітили український прапор на все заднє скло, а потім розкішний номер – путін х@йло. І це – Луганщина!
На подвір’ї у нашого провідника була гарна вечеря і була гарна застільна розмова. Не знаю чи буде у Юрія нагода читати мої спогади.
Ранком 24 серпня наша група розділилася. Юрій Болоховець та Ігор Нагорний забрали відпускників і поїхали на Ніжин. Броніславович, Олег Бузун і я рушили у Донецьку область шукати 41-ий батальйон.
Їхали повз розбиті вщент будинки, минали підірвані мости і обгороджені місця, де стриміли з асфальту не розірвані міни. Здзвонилися із 41-им, домовилися про місце і час зустрічі для передачі прицілу і гуманітарки.
До плок-посту перед в'їздом до Дебальцевого приїхали трохи раніше і нас попросили почекати доки до нас приїдуть. З інтересом почали спостерігати за тим, як працюють на блок-пості, бо коли перевіряють тебе, не так цікаво. Витрішки ми продавали хвилин з 10. Досить далеко від нас почувся характерний свист реактивної артилерії – тих сумнозвісних "градів". Той гул досить швидко наближався до блок-посту. Кінчилося тим, що один із бійців дав чергу з АК над нашими головами і чемно так сказав: панове, чи не були б ви так люб’язні покинути розташування нашого блок-посту, бо чого доброго його накриє артилерійським залпом системи "град" і тоді нам всім будуть непереливки! …мать… мать… мать… - звично відгукнулася луна і нас як вітром здмухнуло…
Відсапалися ми на околиці Дебальцевого, поблизу якось дачного кооперативчика.
Телефонують із 41-го.
- Де ви?
Пояснюю ситуацію, говорю, де ми і кажу, що виходжу їм на зустріч. До траси метрів 300. Прохожу половину дороги і опиняюся в зоні автоматної перестрілки. Хто, де, куди і проти кого зрозуміти не можу. А дійшовши до полотна дороги, отримую сильний удар у праву руку. Із здивуванням дивлюся на цівку крові і вибитий з руки телефон. До свідомості дуже довго доходить: тебе поранили! Скочуюся у якусь балку, дивлюся на занімівшу руку і ще не можу повірити, що таке трапилося зі мною…
Стрілянина продовжується. Але ж треба зустріти хлопців із 41-го. Вибираюся зі свого схрону, знаходжу телефон і тут же бачу машину з нашими бійцями. Показую, куди звернути, майже порівнююся з машиною, вже щось починаю говорити їм і тут друга куля ловить мою ногу збиває на землю…
Зараз можу уявити, яку "картинку" бачили Сергій Броніславович і Олег Віталійович, сидячи в бусі. Я йду. Зі мною порівнюється машина. Я падаю. Машина різко газує у напрямку до буса… Тут нерви здадуть у будь-кого…
Лежу у куряві. Чую як цебенить кров. Бачу, як до мене біжить Стас із 41-го… Все нормально…
Далі були Хоттабич і Оля. Лікарі-волонтери, які врятували десятки життів. Вони обробили мої нові дірки в тілі, перемотали всього, дали стакан горілки і на швидкості 180 км/год. відвезли в Артемівськ для подальшого рихтування.
Кругом, де лікарі надавали допомогу, чув одне: народився у сорочці, таких випадків один на мільйон. І справді, два поранення, обидва на виліт, обидва не зачепили життєво важливих органів. Бо трохи вправо-вліво, уверх-вниз і була б зовсім інша пісня…
Маю гарного, чудового-пречудового янгола-охоронця. Вдячний йому за подароване життя і мій другий день народження – 24 серпня – день народження моєї країни…
Ігор Смаль